Олександра Єфименко

Історія українського народу

(за виданням – Харків, 1922)


Історія Південної Русі у складі Великого князівства Литовського відокремлюється від так званої удільної її доби значною перервою, цілком темною. Неначе великий мур, без жодного прозіру стоїть між цими двома історичними періодами. І коли не можна без більш-менш правдоподібних гіпотез зв’язати в одно політичну зовнішню історію двох періодів, то ще важче це зробити відносно історії внутрішньої. Коли ми, починаючи від 15-16 ст., можемо нарешті роздивитися, чим саме було литовсько-руське суспільство, то побачимо картину, що ніби не має нічого спільного з соціальними явищами доби удільної. Інший устрій, інші суспільні відносини, інші звичаї, вдача...

Мимохіть бере сумнів: чи не друге суспільство перед нами, що не має нічого спільного з тим старим, відомим нам староруським суспільством? І тільки уважне дослідження фактів вишукує заховані під шкаралущею явищ зв’язки й дозволяє з певністю сказати, що ми маємо справу не з двома різними суспільствами, а з двома фазами розвитку одного суспільного організму.

Передусім ми маємо тут іншу державу. В удільну добу немає єдиної держави, а є, коли хочете, ціла низка держав, бо кожне князівство в політичному відношенні було незалежним. Литовсько-руська держава є вже справжньою державою, хоч вона ще й не досягнула пізнішої централізованості.

Волинь, Київщина й Поділля багато дечого заховали зі своєї обласної своєрідності, яке корінилося в одвічних племінних різницях, що надовго задержувалося, дякуючи політичній окремішності.

Хоч центральна влада при кожній нагоді й повторювала своє улюблене “ми старовини не рухаємо, а новини не вводимо”, проте вона завжди вводила новину, потрохи обтесуючи своєрідні риси обласного життя.

Великий князь литовський має з великим князем київським тільки спільну назву навіть у ті часи, коли в Литовсько-руській державі були ще такі значні уділи, як уділ Київський, все-таки відношення удільного князя до великого мало нагадувало старі взаємовідносини староруських князів. Правда, удільний князь ще відрізнявся все-таки від пізнішого великокняжого намісника чи воєводи тим, що він “держав землю на себе”, в той час як намісник “держав її на великого князя”. Це значить, що удільний князь одержував доходи з своєї землі й розпоряджався ними на власну руку. Але в той саме час він все-таки одержував уділ “з руки” великого князя й присягався бути йому “вірним і послушним”, проти нього не бути ніколи тощо.

Ті з удільних князів, що не одержували уділів від великого князя, а володіли ними як дідизною, як, наприклад, дрібні чернігово-сіверські князі з династії Володимира Святого, ті також давали обов’язок “служити вірно, без усякої хитрості й в усьому бути послушними”. Це вже, власне, не удільні, а “служебні” князі. Здається, литовські великі князі встрявали й в деякі справи внутрішнього життя земель, що були під удільними князями, наприклад, у воєнну службу й зв’язане з нею надання земель.

Ягеллони докінчили знищення удільної системи, й уся територія підпала під механізм центральної великокняжої управи. Механізм цей, проте, був вельми елементарним і мало зробив посутніх змін. Навіть територіальний поділ залишився той самий, переказаний удільною добою, лишень з тією різницею, що старі князівства тепер називалися землями, волостями, пізніше повітами.

Землями правили тепер замість князів великокняжі намісники, що “держали на великого князя” “до його волі” чи “до віку”, тобто збирали князеві доходи з цих земель, дістаючи певну частину їх і на себе. Оце, власне, й уся зміна. Намісник, як і князь, що його заступав, тримає в своїх руках усі функції тодішньої справи, як адміністративні, так і судові. Все, чого він не міг зробити сам, він доручав від себе своїм відпоручникам і тіунам, в розпорядженні яких були “писарі”, чи “заказники”. “Заказниками” називалися особи, яким влада доручала свої спеціальні справи й котрі, як і намісник, годувалися за рахунок населення: суспільний механізм був ще занадто елементарним, а через те незграбним і потребував чимало таких підпорок, як ці “заказники”.

Крім того й великий князь міг сам на території, що підлягала тому чи іншому наміснику, брати на себе певну функцію, певну справу й доручати її вже від себе, звичайно, як нагороду за службу, якому-небудь князеві чи бояринові.

Трохи пізніше для намісників з’являються назви воєвод, старост, державців.

На території Південної Русі було тільки одне воєводство – Київське, що відповідало колишньому Київському князівству. Але велика територія воєводства вимагала поділу на дрібніші адміністративні одиниці. Тому в документах згадуються намісники окремих волостей Київської землі, почасти великокняжі, почасти воєводські.

Мозирський, Брагинський, Овруцький, Чорнобильський, Звягельський (Новгород-Волинський), Житомирський, Черкаський, канівський. Цей реєстр до певної міри намічає тодішню територію Київського воєводства, але не всю, ба у склад Київського воєводства входили й землі Лівобережжя. Межі Київщини в цю добу йшли приблизно так: на півдні по Росі й її допливах, доходячи по Дніпру приблизно до гирла Тясьмину; на заході границею були рр. Случ, Уборть, Прип’ять; на лівому ж боці Дніпра до Київського воєводства належали землі по нижній Десні, майже все Поселля, Посулля, басейни Псла, Ворскли й горішнього Дінця до Оскола – всі місцевості, що поки лежали облогом, чекаючи на поселення.

Волинська земля довго ділилася на три уділи – Кременецький, Володимирський, Луцький, і цей поділ відбився й на подальшій організації її управи. З трьох намісників, що заміняли колишніх удільних князів, старшинство належало луцькому, тому що Луцький уділ був і найбільшим і існував довше, ніж інші. Цей намісник мав титул старости землі Волинської й поділяв владу зі своїм підручником, маршалком волинським. В межі землі Волинської в складі трьох її повітів входили в ті часи територія сучасної Волинщини по Случ з додатком деяких пограничних місцевостей Пінського повіту Мінської губернії, Тернопільського й Бродського повітів східної Галичини.

Та частина Подільської землі, що належала до Литовсько-руської держави, так зване Побужжя, в адміністративному відношенні поділялося на два намісництва: Брацлавське й Вінницьке. Межі Побужжя йшли приблизно так: по лівому допливу Дністра – Ягорлику, по допливах Бугу – Кодимі й Синюсі з Виссю, й правому допливу Дніпра – Тясьмину.

Землі князівств Чернігівсько-Сіверських з початку 16 ст. відійшли зі своїми князями до Москви. Землі території Туровсько-Пінської, що раніш усіх інших земель Південної Русі прилучені були до Литви, в адміністративному відношенні увійшли в склад Троцького воєводства, до якого укупі з воєводством Віленським входила більша частина земель Литовсько-руської держави. Ці два воєводства – Троцьке й Віленське – були залишками того політичного дуалізму, що був заведений на Литві Ольгердом й Кейстутом.

Але коли обласна управа має ясні слід свого зв’язку з попередньою добою, то управа центральна була явищем новим, цілком невідомим добі удільній.

Великий князь литовський у цю добу став “паном зверхником, під жодне право не підданим”. Це зовсім не значить, щоб ми малу тут справу з необмеженою сваволею, навпаки: влада ця була вельми обмеженою, передусім звичаєм; але крім цього вона мала обмеження в особі “ради” чи “панів ради”.

Литовська рада, як і Московська боярська дума, була дальшим розвитком княжої думи удільної доби. Суспільна свідомість старої Русі вважала, що князь не мусив був “думати”, тобто обмірковувати і вирішувати різні державні справи без поради. Але йому не ставилося в обов’язок радитися з тим чи іншим, а події самі указували, чия саме рада в даному разі потрібніша. Природними й догіднішими радниками князя були мужі його старшої дружини, що, як і він, піклувалися про оборону країни й її управу; крім того, він міг звертатися за порадою до кого хотів і часто звертався до духовенства, а також і до народу. Взагалі назва “княжа дума” не зовсім докладно передає відношення доби удільної. Це не рада, а зібрання радників, почасти випадкових, а коли й постійних, то не тому, що цього вимагав принцип, а тому, що так було зручніше.

Спочатку й рада великого князівства Литовського має риси такого зібрання радників; “й інших багато (добрих) людей при тім було”, - додає документ часів Свидригайла, перелічивши перед тим тих радних панів, що посвідчили своїм підписом великокняже надання. Але рада прагне до того, щоб стати постійним і як слід організованим інститутом. Права радних панів починає прибирати до своїх рук невелика кількість членів вищої земельної аристократії. Рішучим кроком у цьому напрямку був привілей Олександра Казимировича (1492 р.), по якому великий князь нічого не може зробити без згоди ради – ні надавати уряди й маєтності, ні розпоряджатися доходами держави. Розвиток ради тепер зробив такі успіхи, що можна означити її склад, який тепер був уже, значить, більш-менш постійним. Права радних панів належали тепер певним земським і двірським рантам, католицьким єпископам і деяким княжим радникам, причому перевага надавалася земським вельможам і єпископам. Правом, а в той саме час і обов’язком ради було обмірковування вкупі з великим князем усіх найголовніших державних питань, якого б характеру вони не були. Але щоб зрозуміти справжнє значення ради, треба пригадати, що великі князі литовські Ягеллони як польські королі пробували майже весь час у Польщі, лише наїжджаючи на Литву, а коли їх не було на Литві, то рада репрезентувала особу великого князя, надсилаючи йому доклади лишень по найважливіших справах, все ж інше вирішуючи на власну волю.

Проте на організації ради ще відбивалися її зв’язки із старою княжою думою. Так, наприклад, усі члени ради лише два рази на рік з’їжджалися до Вільна на сейм; за цим винятком рада складалася все ж таки до певної міри випадково з тих радних панів, які по своїй земській чи двірській службі перебували у Вільні чи наїжджали туди на якийсь час.

Але крім цих вищих органів державної влади, тобто великого князя і ради, в ці часи вже були й деякі нижчі центральні органи, котрі завідували окремими функціями управи. Це ніби міністерство, тільки що відав військовою справою держави канцлер, ніби міністр закордонних і внутрішніх справ, маршалок, що був органом вищої “поліції”, й, нарешті, підскарбій, тобто міністр фінансів. Тут, в організації цих міністерств, як і в назвах їхніх, не можна не вбачати впливів Польщі, що, в свою чергу, під впливами Західної Європи встигла далеко піти вперед у справі розвитку державної управи.

Нарешті до системи центральної державної управи належали “з’їзди земель”, чи сейми, що на них обирали великого князя. Рада закликала до цієї справи землі на загальний сейм. Заховався один такий заклик панів ради по смерті Казимира – “до братів і приятелів милих, князів, панів і зем’ян землі Волинської”, в якій їх закликали приїхати до Вільна на день святого Іллі в кількості десяти – двадцяти “або скільки набереться старших”. Під кінець цієї доби ці екстренні з’їзди земель перетворилися в правильні сейми на польський взірець, на цей час староруські народні віча вже вигасли, і в землях Київській, Волинській, Подільській їх замінили обласні сейми, про діяльність яких ми знаємо занадто мало; з часів Люблінської унії роль віча грали шляхетські сеймики. Взагалі відношення між державою і суспільством були ще такі, що для суспільної самодіяльності залишалося ще широке поле.

Але чим же саме було тепер це суспільство?

Князі, пани, зем’яни, бояри, лицарство, шляхта, слуги, далі “местичі”, чи міщани, нарешті, люди чорні, волосні, тяглі, данники, отчичі, путники, бобровники, люди похожі й непохожі, закладні – всі ці й сила інших назв, що вживаються пам’ятками цієї доби, крім назв, які торкаються духовенства й рабів, - все це змушує припустити, що ми маємо справу з вельми складним соціальним устроєм, з помітною класовою диференціацією. Елементарність устрою доби удільної не має, здається, нічого спільного з цією різноманітністю суспільних форм, під якою, як можна б було гадати, захована й різноманітність суспільних функцій і відношень. Але така думка буде помилковою. В дійсності між суспільством удільної доби й цієї немає вже такої великої різниці. Різноманітність тут ілюзорна: це більша різноманітність назв, ніж форм і розумінь.

Передусім, і тепер була та демаркаційна риса, що поділяла в удільну добу суспільство на дві верстви: верхню, тобто дружину, чи служилу, й спідню, тобто увесь народ, прив’язаний до землі своєю працею чи промислами: “земля і люди”, що ясно протиставляються “князям і боярам”. Але в самих цих шарах відбулися певні зміни й виникли відтінки, яких не знала удільна доба, що ними до певної міри й викликалася згадана вище різноманітність термінів. Потім верхня частина суспільства встигла вже остаточно перетворитися у вищу, спідня – у нижчу.

Особи, що належали до вищих станів, відомі нам в удільну добу під назвами: дружинників старших і молодших, бояр, мужів і слуг, отроків княжих. Тепер це вже князі, пани, зем’яни, бояри, лицарство, шляхта, слуги. Князі – це нащадки Гедиміна і Володимира Святого, що втратили колишні свої права володарів і перейшли до служилого класу, як про це сказано було вище; пани – спеціальний термін для тих членів вищого класу, що мали право участі в раді; шляхта й лицарство – польські назви для осіб вищого класу, що доти нічого певного не означали, поки до тутешнього життя не було прищеплене польське право.

Таким чином, за винятком згаданого обмеження виходить, що термінологія цієї доби щодо вищого класу не так уже відрізняється від термінології доби удільної, як це здається з першого разу. Але, проте, деякі посутні різниці все ж таки мали місце.

У відношенні до князя дружинної, тобто вищої верстви, “удільної” доби багато відношень угоди. Вона бере на себе, ніби по угоді, обов‘язок оборони землі й поділяє з князем клопоти по управі. За це вона одержує від князя певну платню й живе за рахунок населення. Хоч літопис і згадує “боярські” села, проте очевидно, що землеволодіння не було постійною й конче потрібною ознакою дружинної верстви. У Литовську добу стан справ зовсім інший. На початку цієї доби ще трапляються сліди старих, мовляв, дружинних відношень, “і має він нам вірним бути”, - змовляється великий князь Свидригайло з одним вихідцем з Сіверської землі, що прийшов до великокняжого двору “значне і оказале”: “а з ким ми будем сумирні, й він з нами, а з ким не сумірні, то й він проти того має бути не сумирним”...

Але цей характер відношень угоди, що трішечки довше проіснував у відношеннях до великого князя князів удільних й служилих, нарешті зовсім зникає: члени вищої верстви перетворюються в таких самих підданих, хоч і привілейованих, свого господаря, як і вся людність.

Обов‘язки вищої верстви ті самі, що й раніше були: як і в старовину, вона бере оборону країни й поділяє з князем клопоти по управі країною. Але мається й одна нова риса, вельми важлива своїми наслідками.

В удільну добу оборона країни лежала на особі дружинника, бо про те він і угоду складав з князем; також до цієї справи докладав рук і “людин” під примусом зовнішніх обставин. Може, що ще й в удільну добу починають складатися інші відносини, але, в усякому разі, розвиток їх ми спостерігаємо лише в Литовську добу, що від удільної відділяється довгим проміжком часу, зовсім для нас темним. Тепер оборона країни, тобто воєнна служба, вельми міцно зв‘язана з землею. Певній одиниці землеволодіння відповідає певна одиниця обов‘язкової воєнної служби (наприклад, від такої-то кількості дворищ, що складають стільки-то земельних одиниць, іде один чоловік з певною зброєю тощо) – ось основний принцип цього суспільного устрою. Але як же відбивалася ця нова риса на вищій верстві? А ось як.

Вищий клас, що для нього військова штука завжди була рідною стихією, виступає тепер природним посередником між державою й людністю. Великий князь як представник держави надає тому чи іншому представнику цього вищого класу службу, тобто дворище чи село, взагалі заселену земельну одиницю, чи округу, тобто певну сукупність таких одиниць, надає чи “до своєї волі”, чи “до віку”, чи “до двох віків” (тобто до віку державця і його спадкоємця) або, нарешті, не зазначаючи терміну. Державець сам має нести службу, завше з конем і важкою зброєю, але крім того бере на себе обов‘язок дати державі з свого надання відповідно до його розмірів стільки-то коней, стільки-то стрільців і так далі. За Сигізмунда 1 Старого всі ці відношення були докладно вирахувані й визначені. Одержавши по наданню територію з її населенням, державець мав право на певну частину доходів з тієї людності, частину, яку держава надала в нагороду за його службу й клопоти. Ось як нам уявляються ті первісні відношення, що ми віднесли до категорії земельної власності.

Таким чином, порівнюючи удільну добу з тією, що про неї йде мова, ми спостерігаємо в останній значну перевагу великої земельної власності, що про неї раніше майже й гадки не було. Наскільки ці відношення мають право на назву земельної власності, це видно із сказаного вище. Але було лишень питанням часу, щоб це умовне держання перетворилося в справжнє право власності.

До цього треба додати ще ось що: у склад великої земельної аристократії литовсько-руського суспільства, граючи в ній першу роль, входило багато нащадків колишніх удільних князів. Права їх на їхні території, очевидно, складалися якимось іншим шляхом, якому, проте, не бракувало спільних рис з тим процесом, який ми намітили вище: їх права, що по своїй природі зовсім не нагадували права власності, були втягнуті в той саме загальний вир і перероблені в одну загальну норму.

Але у складі вищого класу була одна категорія, що не одержувала своїх земель на держання від держави, а володіла ними на правах давньої вотчинної власності. Річ у тому, що держава не могла всю територію вкрити сіткою “держань”: це передусім навіть не відповідало її інтересам. Таким чином, само населення територій, що не знали держань, мусило було з-поміж себе висувати тих заможних, що могли б нести воєнну службу, за що ці останні й одержували відповідні пільги. З переходом цих заможних до воєнно-служилого класу землі їх звільнялися з-під тих обов‘язків, що тяжіли над ними раніше.

Під іменням бояр і зем‘ян ці люди утворювали значну по кількості масу, що була підвалиною вищого класу взагалі й зв‘язувала цей клас з класом нижчим, поки польське право не відокремило остаточно й назавжди вищий клас від нижчого.

Таким чином, вища верства литовсько-руського суспільства складалася з елементів різного походження й характеру, які об‘єднані були спільним обов‘язком воєнної служби. Юридичне їх об‘єднання, що збило ці різні елементи в одну шляхетську масу й протиставило цю масу хлопській масі, мало місце пізніше, під впливом польського права.

Військова справа викликала деякі досить складні відношення між членами воєнно-служилої верстви.

Великий князь віддавав якому-небудь панові округу, що на неї припадали певні обов‘язки воєнної служби; той віддавав частину цієї округи іншій особі з тими саме обов‘язками, що на них сам її дістав; цей і собі міг кому-небудь передати частину території і дохід з неї, але з тими самими обов‘язками, міг також якось погодитися з землевласниками, що сиділи на його території. Все це сплітало хитру тканину залеглих відносин. Ці відносини дали привід деяким вченим говорити про литовський феодалізм, існування якого цілком відкидається другими вченими. Ця суперечка основана на непорозумінні. Без сумніву, подані вище відносини мають певні суттєві риси, які нагадують феодальні відносини Західної Європи.

Уся земля вважалася власністю великого князя, але тільки вважалася, не більше. Вислів “земля великого князя” означав у даному разі майже те ж саме, що раніше означав вислів “земля Божа”. Зрозуміла річ, чому й у якому саме розумінні землю вважали власністю великого князя. Великий князь стояв на чолі держави й тому розпоряджався усіма її службами – воєнними, тяглими та іншими, - що ними існувала держава; всі ці служби лежали на землі, розуміється, заселеній і загосподареній. Майже всі свої ресурси держава черпала прямо й безпосередньо з цієї землі; головним же завданням влади було стежити, щоб земля яким-небудь робом “не вийшла з служби”. Ці саме відносини й викликали до життя ту невиразну думку, що земля належала великому князеві.

Коли в цю добу, краще сказати, на початку її і можна кого-небудь вважати власником землі, наближаючись до сучасного значення цього слова, то це, звичайно, тільки тих вільних “людинів” чи союзи цих людей, які сиділи на землі й господарювали на ній. Але й їхні права ми не можемо ототожнювати з сучасною земельною власністю: треба добре пам‘ятати, що сучасне розуміння земельної власності вироблене пізнішими часами внаслідок довгої еволюції, так що прикладання цього розуміння до явищ минулого може внести серйозні помилки в розуміння історичних відносин. Литовсько-руська історія цієї доби має значний науковий інтерес саме тим, що вона дає яскраву картину швидкої зміни фазисів у розвитку як розуміння земельної власності, так і відповідних земельних відношень. Ще на початку цієї доби земля находиться в повному володінні землероба, як це було в удільні часи, а наприкінці її майже всі права землеробів вигасають і натомість виростає право вищого класу, який з простого агента верховної влади перетворюється у власника тієї землі, що раніше він нею лише розпоряджався як агент. Тільки та заможніша частина землеробської верстви, що несла військову службу, заховала, а потім і поширила свої права на землю (зем‘яни й бояри).

Отже, вся земля, спочатку тільки загосподарена, а пізніш і незагосподарена, вважалася власністю великого князя, але настільки умовно, що всі складові елементи права власності в дійсності належали не великому князю, але тим, хто господарював біля цієї землі. Але була одна категорія земель, на яку великий князь мав не номінальне тільки, але реальне право власності. Розуміємо ті землі, де малися великокняжі господарства.

Ще в удільні часи князі мали “села”, тобто хутори, де праця провадилася руками рабів: не тільки князі, але й дружинники, маючи “невільну челядь”, легко доходили до думки прикласти її працю не тільки до особистих послуг, але й до сільського господарства. Княжі хутори чи двори, крім економічного, мали й інші призначення – були адміністративними й судовими центрами; проте ми вже згадували вище, що елементарність суспільної свідомості тих далеких часів викликала цілковиту нездатність розрізнити державні функції князя від його господарства. На княжий двір тягли злочинця, туди ж звозили зібрані з населення натуральні податки – збіжжя й інші продукти; там жив тіун, що відав княжим господарством, а вкупі з тим відав і всією управою й судом округи, що підлягала цьому двору.

Великий князь литовський одержав в спадщину від удільної Русі ці двори і дворища з їх господарством, як землеробським, так і скотарським. Таким чином, ми в багатьох місцях Південної Русі бачимо ці великокняжі землі у власному розумінні цього слова; але були й цілі великі території, де немає й сліду цього господарства і це перш за все там, де за місцевими умовами на першому місці стояло не землеробське, а промислове господарство. потім спостерігаємо, що розміри великокняжого господарства не тільки не збільшуються з плином часу, але, навпаки, зменшуються, принаймні, на такій далекій від центру окраїні, як Південна Русь: центральний великокняжий двір не міг як слід використовувати ці свої далекі хутори.

Великокняже господарство цих дворів, не обмежуючись працею невільної челяді, почало потроху притягати до праці й вільне населення своєї округи. Цим першим вживанням обов‘язкової праці землеробської верстви на другу (панщинну) верству, досі вільну, бо працювала вона тільки на себе, був зроблений важкий крок на шляху повертання вільної людності в залежну. Там, де не було великокняжих дворів з хуторами, тобто в місцевостях промислового, а не землеробського характеру, землероби несли свою службу перш за все “даниною”, яку платили як продуктами промислу, так іноді й грошима. Тяглі через своє відношення до великокняжого двору й господарства були в більшій залежності від агентів великокняжої влади, ніж данники; данники через своїх власних старших збирали свою данину й відвозили її, куди призначено було, уникаючи таким чином встрявання держави в своє життя. Нарешті, третю значну категорію землеробської верстви складали “люди служебні”, котрі несли земську службу, а саме службу “листовну” (роз‘їзди з листами), замкову й польову (сторожа). Служебні люди стояли на межі між вищою і нижчою верствою; при сприятливих обставинах вони назавжди прилучалися до групи зем‘ян і бояр, до верстви привілейованої; при несприятливих – знову вливалися в народну масу. Таким чином, смерди удільних часів поділялися на три головні групи людей: служебних, данників і тяглих. Усі ці три категорії були перемішані між собою, але на деяких територіях траплялося, що та чи інша категорія сиділа збитою масою, надаючи території особливого характеру. Так, на степовому пограниччі Київської й Сіверської земель були місцевості, де сиділи виключно служебні люди; на лісовій, північній смузі Південної Русі (Пінське Полісся), на так званих наддніпрянських волостях, сиділи переважно, а іноді й виключно данники, данники ж під іменем куничників місцями сиділи в південній частині землі Київської.

Як саме жили ці предки нашого хлібороба, про це ми маємо, порівнюючи з удільними часами, вже певніші відомості, що спираються на джерела. “На Русі не селяться інакше, як тільки при воді і лісі”, - свідчить одна люстрація Поділля року 1565. Такі саме люстрації, що дійшли до нас навіть від кінця 15 ст., з безсумнівною певністю й докладно свідчить про те, яким був переважний тип селищ цієї доби. Це було невеличке селище хутірського типу. В Україні, тобто на Київщині й Брацлавщині (Литовське Поділля), як кажуть документи, крім міст були тільки хутори та пасіки.

Такими саме невеличкими селищами було вкрите й Полісся, де й не можна було інакше селитися, як на “острівках” добрих грунтів, розкиданих між мочарами, болотами та лісовими нетрями. В місцевостях більшого захисту для людності, ніж Київська Україна й Поділля, зручніших, ніж Полісся, як, наприклад, Волинь, хутори іноді виростали у великі селища; але й ці великі селища були все-таки дуже малими, коли рівняти до сучасних, і до того ж мали ясні сліди свого хутірського походження. Великими заселеними місцями в цю добу на Південній Русі були тільки міста.

Найхарактернішою рисою такого селища-хутора було те, що він був у спільному володінні й міг складатися з одного, двох і більше господарств. Це були родинно-громадські асоціації. Більші селища, чи села Волині, утворювалися кількома такими територіально зближеними асоціаціями.

Самою загальною назвою для таких одиниць, що охоплювала собою як саму землю, так і селище на ній, було дворище. Ця назва вживається й на Поліссі, і на Волині, і на Поділлі; в степових просторах південної Київщини рано з‘являється й сучасний термін – хутір.

Що держава мала справу перш за все з землею (розуміючи, звичайно, землю заселену і загосподорену), то дворище, як одиниця по землеволодінню була для держави й одиницею щодо відбутків, оподаткування, служби по тодішній термінології. Тому слово “служба” є синонімом слова “дворище”. Службами такі селища називаються майже по всій території Південної русі, в землях Сіверській, Київській, Волинській, Подільській, на Поліссі. Зустрічаємо й інші синоніми: іноді для такої одиниці маємо назву “земля”, “потуг” (цілком відповідає терміну служба), іноді “отчизна” чи “отчина”, “маєтність” в зв‘язку з тими правами, що мали землероби на цю свою власність.

Іноді для такого дворища зустрічаємо як назву й староруське слово “дим”; але багато частіше “дим” означає вже тільки економічно-самостійну частину дворища; трапляються дворища з 2-3 “димами”, навіть понад десять. Правдоподібно, що староруське селище жило одним спільним життям навколо одного огнища, “дима”; між тим, в цю добу воно вже розкладалося на свої складові частини, окремі родини, котрі були зв‘язані лише спільним землеволодінням. На окрему частину дворища, репрезентовану “димом”, припадала як певна частина суспільного права на орні землі, сінокоси й інші грунти, що на них господарювало дворище, так і частина спільних обов‘язків перед державою.

Дворище не мало й не могло мати постійно вироблені розміри. Розміри ці залежали від різних причин: від того, скільки було добрих і вільних грунтів навкруги для землеробської займанщини, скільки цих грунтів могло обробити те чи інше селище. Державі не було рації заводити які-небудь обмеження, навпаки, чим більші були господарства, тим більше від них можна було вимагати служби. Але із збільшенням населення стан справ мінявся: треба було обмежити землеробську займанщину. Сигізмунд 1 видав так званий “Устав на волоки”, по якому усі загосподарені грунти треба було поміряти і розбити на певні одиниці – “волоки”, на які й накладалася певна служба. Волочна система заводилася для фіску, щоб збільшити кількість служб, й одночасно нею саме ставилися межі землеробській займанщині порожніх земель. Але заведення волочної системи мало ще один значний наслідок: перемір землі на волоки у багатьох випадках вимагав переведення селян з їх старих грунтів на нові місця, на так зване середнє поле; шматки землі з окремих селищ одрізувалися і прирізувалися, щоб таким робом повикраювати цілі волоки; сусідам часто доводилося мінятися грунтами, звичайно, не з доброї волі. Все робило цілий переворот як у свідомості, так і у відношеннях землевласників до їхніх грунтів: з власності, “отчини”, вони перетворювалися на наділ. “Кметь і вся його маєтність наша єсть”, - так мотивує великий князь перемір грунтів. Але на Південній Русі волочна система була проведена в життя лише під кінець цієї доби, та й тоді цілі території залишалися при старому праві: на Поліссі, як і на хуторах та пасіках степової України, важко було провести у життя “Устав на волоки”. З переводом на волоки занепало старе господарство; на його місці розвивається господарство на три поля.

У кожному дворищі жила одна велика родина: брати рідні, дядьки з небожами, але ця родина часто ділилася, як сказано було вище, на окремі сім‘ї, “дими”, що спільно володіли землею і спільно несли службу державну з відповідальністю громади за кожного члена не тільки у справі оподаткування, але й у разі якого порушення і навіть злочинства. Часто траплялося, що кревні елементи дворища замінялися чужими. Робилося це так. Як тільки творча сила дворища з якої-небудь причини слабшала й не могла вже обробляти всі грунти цього дворища, то держава, щоб не зменшувати служби підупалого дворища, додавала до нього чужий елемент. Чужі, що входили до складу дворища, набували прав родичів, мали такі ж самі права на грунти і брали пропорціональну участь у службах і різних суспільних обов‘язках. Таким чином, родинна асоціація перетворювалася у спілку. Члени такої спілки в різних місцевостях мали різні назви. В Сіверщині зустрічаємо назву “сябри”, на Поділлі – “спільники”, в інших місцевостях – “товариші”, “сусіди”, “дольники”; вельми розповсюджений термін – “потужники”, тобто люди одного службового тягла. Це все були повноправні члени дворищ. Але дворищани приймали на свої землі й на інших умовах. На Волині зустрічаються “половинники”, що, без сумніву, цілком відповідають північноруським “підрядчикам”, людям, що сиділи на чужій землі й інвентарі по угоді (“по ряду”), з долі врожаю. Потім трапляються іскупні чи закупні (староруський закуп), “люди в пенязях”, що були, очевидно, в залежності від дворищан на підставі якихось обов‘язків грошових чи інших. Таким чином, на території дворища могли жити родичі – жити як одним “димом” і за одними ворітьми, “в однім хлібі”, так і кількома “димами”, “за кількома ворітьми”, “в кількох хлібах”, - далі чужі з повним правом родичів, потім напівзалежні, як, наприклад, половинники, і, нарешті, зовсім залежні, як закупні й люди в пенязях.

Тепер виникає питання: звідки приходять ці чужі, що селилися на чужих їм дворищах?

Ще в удільні часи, коли почуття спорідненості, що зв‘язувало людей в тривкі союзи, глибше корінилося в свідомості людини, і тоді вже, правдоподібно, обставини часто складалися так, що виламлювали людей з-під оборони і захисту цих союзів. Різнорідними були обставини, різнорідним був і стан людей, мовляв, жертв цих обставин. “Ізгоєм” міг бути і княжий син, і боярський, і купецький. У свій час ми зазначали те, що у вищій дружинній верстві суспільства кревний зв‘язок неминуче мусив бути набагато слабшим, ніж у нижчій. Але й у нижчій верстві ми маємо значну категорію осіб – коли б вона не була значною, то нічого про неї було б і казати – котру зв‘язок цей теж не боронив від великої матеріальної залежності: це “ролейні закупки” “Руської Правди”, що роблять на чужій землі, чужим інвентарем.

Ось таку саме людність, що чи сама виломилася, чи виломлена була з-під охорони кревних союзів людності, що не мала нічого, крім своїх рук, ми й бачимо у великій кількості в цю добу. Населення множилося, тіснота пішла, держава обтяжувала землі службами різними, а в той самий час землероби вже добре бачили, що до них наближається загрозлива мара особистої залежності: все це відривало землероба від землі й кидало нетягу безпорадного у широкий світ. Звичайно, були тут і жертви особистих і суспільних лих та негод, особливо політичних завірюх; були й люди, що їх вабила у далечінь воля та незалежність. Все це утворювало окремий суспільний контингент “лезних”. Але сила традиційних розумінь ще в такій мірі панувала над розумом людини, що “лезний”, на думку тих членів суспільства, які добре вмостилися у своїх суспільних комірках, завжди був чоловіком непевним. В окрузі відкрито злочинство, і у всіх, перш за все, виникає питання: чи нема де-небудь поблизу “лезного”, чи не бачив його хто-небудь, як він йшов “гостинцем” (дорогою), чи не заходив він до кого-небудь? І важко було горопасі “лезному”, коли він справді на ту лиху годину там пробував, вигорнутися з біди. Через те лезному доводилося поспішати чи найнятися до пана якого, чи на землю сісти. “Лезні”, що самостійно сідають на грунті, відомі також під назвою людей вільних, вільників, людей похожих, слободичів.

Люди вільні, “похожі”, сідали не тільки на землі дворищ. За дозволом великого князя чи того землевласника, якому князь доручав свої права на ту чи іншу територію, вони осідали й на цілині, “на сирому корені”, за тодішньою термінологією. Нелегка це була праця – розроблювати цілину, за те такі “слободичі” мали різні пільги щодо податників і натуралій: їм давалося кілька років свободи, щоб загосподаритися, й, тільки висидівши ту свободу, вони мусили були платити податки й нести різні відбутки.

Похожі люди сідали на панську землю по угоді з паном і, як виходив строк угоді, мали право йти з панської землі куди хоч. Але ті, на чиїх грунтах вони сиділи, страшенно були заінтересовані в тому, щоб землероби сідали на місці; здіймаючись з грунтів, вони зменшували тим їх вартість, а спромогтися на нових робітників у ті часи було не так-то легко. Цілком природно, що окремі великі землевласники прагнули того, щоб збільшенням пільг заманити сусідських хліборобів до себе. Але конкуренція завжди вадить самим конкурентам. І ось ми бачимо, і досить рано, з половини 16 ст., спроби панів полагодити цю справу. Вища служила верства цілих земель збирається на обласні сейми й там засновує союзи, мовляв, синдикати, для боротьби з похожими людьми. Члени таких союзів під загрозою важкої грошової кари (заруки на господаря) мусили були не збільшувати років свободи і не зменшувати тягарів проти ухваленої ними норми. До цього союзу притягали й великого князя як великого землевласника, теж заінтересованого в тому, щоб надати тривкості відношенням до вільних людей, що сиділи на землях його господарства. Такий союз з великим князем на чолі міг спромогтися й на щось більше, ніж нормування своїх відносин до вільних людей: він намагається накласти свою тяжку руку й на саму волю переходу. В уставі Сигізмунда-Августа “О похожих людях” 1557 р. землеробам залишається право переходу тільки у певний час – на Різдво; це той самий московський “Юрьев день”. Але не тут все-таки треба шукати головну причину закріпачення землеробської людності.

Закріпачення не було результатом якого-небудь законодавчого акта, а простим вислідком двох найголовніших причин; про одну з них уже йшла мова – це зростання суспільного значення вищої верстви через заміну права держання землі правом власності. Другою причиною було повільне стирання різниць у становищі вільних похожих людей, з одного боку, й непохожих, отчичів, одвічних – з другого.

Тепер ми підходимо до питання, що в нашій науковій літературі викликало багато суперечок і непорозумінь. Нам здається, що й тут, як у багатьох інших випадках, усі непорозуміння викликалися тим, що розуміння сучасне прикладалося до явищ минулого, а таке прикладання завжди незвичайно утруднює розуміння історичних відносин.

Справді, без сумніву, що в цю добу, особливо в першу її частину, землеробська людність, що сиділа великими родинними асоціаціями по своїх дворищах, має права власності на свої землі, в той час, як вища верства, що сиділа на плечах цієї людності, мала тільки права держання. А проте до цієї людності часто прикладається епітет “одвічні”, “непохожі”. “Непохожий”, себто прив‘язаний до землі; на сучасний погляд, цей епітет, ніби нісенітницю, відкидали або майже ототожнювали непохожих, отчичів, з невільною челяддю, відкидаючи тим саму думку про те, що вони вкупі і є вся землеробська людність. Литовсько-руська держава мала право власності на землю або припускала, що непохожі були окремою категорією, яка існувала поруч з власниками, отчичами. Але справа, правдоподібно, стояла інакше, і коли силою уяви ми перенесемося в ту добу, то вона буде для нас простою й зрозумілою.

Передусім треба пам’ятати, що власник землі тим самим, що він власник, є чоловік непохожий: іти йому нема куди і нема чого. Ця кріпость землі була тим сильніше, що земельна власність тих часів не була особистою: великій же родинній групі багато важче вирушити з місця, ніж окремій людині. Далі. Великий князь надає якомусь пану кілька дворищ на воєнну службу й годування. Права дворищан на землю цим поки що ніяк не порушуються: лише ті датки, що раніше йшли у великокняжий скарб, передаються тепер чи цілком, чи в якійсь певній частині, з огляду на характер надання державцеві (вживаємо цей термін у загальному розумінні, незалежно від спеціального його значення). Але кінець кінцем це мусило шкідливо відбитися на власниках землі. Державець мусив стежити за тим, щоб сила дворища не зменшувалася, бо це чинило б шкоду як його інтересам, та і інтересам держави. І виходило ось що: другорядні члени родини мали право вільно йти з дворища, аби на це був дозвіл їх родичів, але представник цієї родинно-господарської асоціації не міг мати такої волі, бо ніс відповідальність за датки перед державцем і державою. Продажа грунтів могла мати місце лише при виключних обставинах, і тут вже, звичайно, державець мав право стежити й вимагати, щоб земля переходила в певні руки, до людини “такої ж доброї, як він сам”, тобто той, хто продає.

Таким чином, коли наведеним вище шляхом суспільної еволюції право власності перейшло від землероба до землевласника, колишнього державця, з усіх страчених прав землеробу залишилося лиш одне сумне право – право кріпості своїй землі – зла спадщина його колишній отчинності.

Вільні похожі люди ставали слободичами. З слободичів робилися людьми “засілими” й кінець кінцем через земську давність робилися отчичами, утворюючи вкупі з цими останніми збиту масу людності, кріпкої землі й пану. Але цей процес в його остаточних результатах ми спостерігаємо лише пізніше; у цю саме добу й навіть наприкінці його землероб ще не втратив ні права власності на землю, ні права вільного переходу, хоч те й друге право було вже значно обкраяно історичним процесом.

Пам’ятки цієї доби свідчать про таку пошану державної влади до нижчої верстви, що зовсім не в’яжеться з пригнобленістю цієї верстви, і чим старіші пам’ятки, тим яскравіші вони в цьому відношенні. Великий князь, звертаючись до населення даної території, звертався не лише до вищої верстви, як це має місце пізніше, але й до чорного люду, до поспільства. Людей цього поспільства влада величає “мужами”. Хоч практика й зводила поволі права цих “мужів” в інтересах вищої верстви на ніщо, але формально вони шануються владою так само, як і права вищої верстви. “Ми новини не вводимо й старини не рухаємо”, - повторює влада, вважаючи себе охоронцем старого права, майже кожного разу, коли поспільство звертається до неї з своїми скаргами. Землеробська людність правиться своїми властями. В одних місцевостях це “сотники” й “десятники”, терміни, що свідчать про поділ території на сотні й десятки – найархаїчніший з адміністраційних поділів, що його ми зустрічаємо й в удільні часи; тепер ми знаходимо його на Київщині і в Чернігово-Сіверщині. В південних, степових, окраїнах Київщини й Поділля людність правиться своїми “отаманами”, що, правдоподібно, заховалося тут від тих часів, коли вони, як оповідає літопис, збирали данину для татарської орди, що перебувала у сусідніх степах. Там, де жили данники, вони правилися “старцями”. На всі ці уряди людей обирав сам народ, хоч обрані й мусили були, здається, дещо платити від своєї посади господарю чи його наміснику; проте вони завжди виступають як представники й охоронці інтересів людності.

Але, звичайно, нема інституту, що яскравіше свідчив би про ще не страчену, одвічну волю нижчої людності, ніж “копні суди”. “Вервь” “Руської Правди” в цю добу з’являється у вигляді копної округи. Копна округа – це союз населення певної території, що розмірами наближається до нашої сучасної волості чи до кількох волостей; союз має охороняти округу від правопорушень, вести “слід” злочину й карати злочинців. Усі “мужі” копної округи, тобто репрезентанти родинних асоціацій були обов’язково членами цього союзу: “муж” виводив своїх дворищан лише тоді, коли цього вимагала якась там справа. Органом копної округи була копна рада, “копа” чи “віче”. Від участі в копі ні один член округи не міг ухилитися під загрозою важкої відповідальності: лише фізична неможливість такої участі, добре доведена, звільняла від відповідної кари. Члени копної округи пильнували за порядком, внутрішнім миром копної околиці. Кожен з них ніс відповідальність, як моральну, так і юридичну, не тільки за всіх своїх дворищан, але навіть і за територію свого дворища, звичайно, вельми велику. Шматок украденої де-небудь речі, слід від копит коня, що ним пробіг злочинець, коли вони знайдені були на території дворища, - все це клало на дворище підозру, що її репрезентант дворища неодмінно мусив відвести від себе, інакше не тільки підозра, але вже провина падала на нього, і йому доводилося відповідати за злочин. Гість з-поза меж копної околиці, приїжджий торговець, стомлений зайда, що проситься переночувати, жебрак – за всіх міг репрезентант дворища відповідати, за всіх, хто ступив на землю дворища, зайшов до нього в хату, зустрівся з його дворищанами. Чималі були права мужа, але важка була й відповідальність.

Копа сама по собі не могла взяти на себе поліційні функції; вона могла тільки вести “слід” і карати злочинця.

Розшукування злочинця, у свіжу тропу, велося звичайно через “маленьку” копу, що на неї скликалися найближчі мужі. Це була так звана “гаряча копа”, що “гнала слід”, трусила, вела допит, збирала матеріал. Потім сходилася “велика копа”, що на неї неодмінно збиралися всі члени округи, - це була рада вельми урочиста, що проходила з цілою низкою певних обрядів і формальностей. Тут при всій копній громаді вівся судовий процес, слухали свідків, розглядали судові докази й обмірковували всю справу. Потім виносили присуд. Коли справа кінчалася змирщиною сторін, що мало місце і в справах карного характеру, чи її доводилося кидати за браком доказів, чи тому, що обвинувачена сторона складала присягу, що мало місце в багатьох випадках, велика копа була й останньою. Бралися провини, пересуди й т.п. судові датки на відшкодування стороні, а також на користь господаря чи його намісника, пізніше пана, і на тому все й кінчалося. Але коли злочинця засуджували до кари на смерть, що бувало тоді, коли злочинець був завзятим рецидивістом і ніхто за нього не ручався, тоді скликалася, щоб виконати кару, третя, “завита” копа.

Все це копне судівництво з усією його обстановою свідчить про довголітній судівничий досвід, що придбав собі народ. Кожен член копної округи мусив добре знати правні звичаї, обряди, формули, а головне, практика життя завжди вимагала від нього значної ініціативи. Копа, правдоподібно, спочатку не була інститутом, що існував лише для нижчої верстви, а підлягали їй усі землевласники округи, в тому числі й люди вищої верстви. Тільки поволі литовсько-руська шляхта звільнялася з-під копи й виламлювалася з-під копного права; але копа, проте, довго мала право, засноване на попередній її організації, - притягати в певних справах під свою юрисдикцію і членів воєнно-служилої верстви. Вже пани давно стали панами, а хлопи – хлопами, а ці останні все ще цупко чіплялися за своє старе право кликати в певних випадках на відповідь перед копою членів привілейованої суспільної групи. Але логіка життя кінець кінцем зробила своє, й останки хлопської копи вигасли так само, як і всі інші атрибути колишньої волі народної.

Від загальної маси нижчої верстви в цю добу відокремилася городська верства – “местичі”, міщани. В удільні часи нема різниці між населенням міст і волості, все це вільні люди, смерди, на погляд дружинної верстви. Права їх і обов’язки однакові, однакові й економічні умови життя: міщани поки що переважно господарять біля землі, займаються промислами, як і люди на волості. Та спочатку місто й не мало ніяких прикмет, що викликали б цю різницю. тільки один Київ на південноруській території як давністю свого походження, так і торговельними зносинами з чужими державами виділявся з одноманітної маси міст. Усі ж інші міста чи, принаймні, більшість їх виникли в результаті потреби населення даної території мати постійний спільний центр для сходьбищ, “торг”, місце для церкви святого, патрона території, а головне, і перш за все, щоб мати мури, за якими можна було б сховатися під час ворожого нападу.

Таким чином, місто виникло як результат життя землі, для якої воно було центром, і поки що не було з чого виникати правним різницям між населенням, що завжди тулилося до муру міста чи мешкало за мурами, і тим, що господарило далеко від міста й тікало до нього тільки в небезпечну хвилю.

Але життя йде вперед і доконче творить зміни і ускладнення. Місто Литовсько-руської держави, коли тільки воно не лежало занадто близько до небезпечних меж, вже втрачає для населення свій переважно оборонний характер, хоч держава все ще пильно стежить за тим, щоб у доброму стані були замки – ця військова твердиня країни. Поволі міста набувають нового значення – економічного. З ростом міста міська людність поволі втрачає свій бувший землеробський характер. Вільні похожі люди охоче селяться в місті й залюбки беруться до ремесел; з’являються й початки мануфактурної промисловості як відгомін того великого промислового руху, що в ті часи ширився в Західній Європі. Міський ринок уже не обмежується роллю пункту елементарного й безпосереднього обміну сировинними виробами землі. “Местичі” виступають як осібна група нижчої, тобто оподаткованої, чи тяглої, верстви.

Коли хліборобське населення втрачало свої права й волю, перед державою тим самим постало питання: що робити з цією осібною групою? Піддати й її під руку вищої верстви було для держави незручно і некорисно. Річ у тім, що міщани потрібні були й самій державі, бо на них лежало, головним чином, пильнування замкових укріплень, а потім держава в особі своїх представників була добре ознайомлена з життям своїх західних сусідів і прагнула розвинути ті зачатки ремесла й торгівлі, що зав’язувалися під захистом мурів і наших замків. Необхідно було не відбирати у міщанства його волю, але з тим, щоб воно не перетворилося в привілейовану вищу верству. В цій справі в пригоді стало німецьке право, що його елементи й без того через Польщу входили в законодавство Литовської держави: німецьке право було виробленим взірцем такого стану міського населення, що відокремлював його від усіх інших суспільних категорій. Міста одне по одному починають одержувати від великих князів привілеї на магдебурзьке право. Ще в 15 ст. ці привілеї одержують Київ, Житомир, Луцьк, Кременець і Володимир-на-Волині, усі інші південноруські міста, за винятком польського Поділля, одержують магдебурзьке право в 16 ст. й пізніше; по Люблінській унії уряд починає залюбки і широко роздавати привілеї.

Магдебурзьке право давало містам широку самоуправу. Усі інші права на території міста – польське, литовське й руське – і всі звичаї, що були “на переказі магдебурзькому праву”, скасовувалися; скасовувалася вся влада, крім власної обраної, і влади верховної великокняжої. Вже не кажучи про суд, органи державної влади не мали права встрявати в життя міста навіть і в інтересах фіску: місто платило державі певну суму грошей і тільки. Укупі з тим практикувалися різні спеціальні пільги міські й промисловості й торгівлі.

Все це, з одного боку, досягало своєї мети: місто відділилося від землі, міщани відокремилися від іншого населення як самостійна верства зі своїми замкненими правами й інтересами. Але, з другого боку, зовсім не виникло те, на що державна влада вельми покладалася, надаючи містам привілеї й пільги: економічне життя не вибуяло. Очевидно, що не ті чи інші права були головнішими чинниками економічного розвитку.

Річ у тому, що життя усієї землі з економічного погляду було ще занадто елементарним. Досить сказати, що тягле населення платило свої податки й повинності майже виключно натураліями – продуктами свого господарства. Таким чином, в розпорядженні держави збиралася сила сировини – фонд, надзвичайно незграбний, незручний до перевозу й державного вживання. І це в той час, як Литовсько-руська держава, втягнута через Польщу в політичне життя Європи – згадаймо її роль в Гуситських війнах, - не могла не потребувати грошей. Через це, звичайно, вона так охоче роздавала населені землі, двори й уряди різним панам, між іншим, навіть і заставляючи їх за більш-менш великі суми; до викупу державою уряду чи маєтності такий пан, ніби замість процентів на капітал, годувався від узятої в заставу маєтності, роблячися таким чином державцем, а кінець кінцем і власником її. Звичайно, державі було б багато зручніше одержувати гроші безпосередньо з тяглих верств, але, очевидно, не могла вона цього зробити, бо серед людності грошей ще було небагато.

Правда, є одна категорія податків, що її й тепер платять виключно грішми і лише в деяких місцевостях дають замість грошей худобу, але це податки спеціального характеру і йдуть на екстрені, власне, воєнні потреби: серебщизна (від слова срібло), подимщина, поволовщина, ординщина на подарунки кримському ханові, щоб забезпечити себе від нападів. Усі ж регулярні, щорічні податки, тягле населення виплачувало продуктами свого господарства. Податки тяглого населення відомі під назвами “дякло” й “мезлева”, податки ж данників мають стару назву – “данина”. Дякло чи тищина платилося житом та вівсом, іноді пшеницею, сіном і дровами; дровами тільки біля замків, що на них ці дрова і йшли. Мезлева, чи явлощига, платилися яловицями, баранами, свинями; в додаток до дякла і мезлови йшли кури і яйця. Данини були, головним чином, медові, потім куничні, боброві, веврикові, лисячі – коротко кажучи, данина бралася медом і хутрами. Проте головна різниця між податками тяглої людності й данинами данників була не в тому, що вони давалися різними натураліями, а в тому, що була різниця в самій системі оподаткування: тяглі люди платили з окремої господарської одиниці, данники ж – з цілої округи. Траплялося, що й данники платили данину збіжжям і худобою, а тяглі люди – медом і хутром. Загальний же принцип оподаткування був той, щоб кожна господарська одиниця платила тим, що було головною справою її праці. Через це ми зустрічаємо податки, що платилися льоном, хмелем, рибою, рудою. Того мало: окремі господарські одиниці, що живилися з якого-небудь ремесла, платили державі своїми виробами: саньми, вилами, сокирами, посудом, взуттям тощо.

Держава прагнула до того, щоб перевести податки на гроші, але поки що з цього нічого не виходило, крім того, що до натуралій додавалися ще й гроші: наприклад, дається кадіб меду й кадібний гріш тощо.

Таким чином, по оподаткуванню й податках ми приблизно можемо дізнатися про те, що саме виробляв народ Литовсько-руської держави. Частину продукту своєї праці – яку саме, того не знати – він віддавав державі; частину тратив на себе, а решту пускав в торговельний оборот. Звичайно, господарство тодішнього землероба ми мусимо уявляти собі вельми самостійним в економічному відношенні, що існує без тривкого й постійного економічного зв’язку з іншими господарськими одиницями; досить згадати, на який широкий економічний базис воно спиралося. Описи тодішнього дворища малюють нам цілком неможливу, утопічну на сучасний погляд картину господарського дозвілля на широких просторах, де крім ріллі і сіножатей і гаї, і ставки, і млини, і пасіки, й рудні. Але різниця навіть в одних топографічних умовах робила те, що, наприклад, степові місцевості потребували виробів лісових і навпаки. Держава збільшувала торговельний оборот тим, що викидала на ринок частину зібраних натуралій; цієї сировини була така сила, що її не могли всю з’їсти ні залоги замків, ні челядь дворів, ні безліч інших слуг, які одержували утримання натурою.

Але як би там не було, люди цієї доби виробляли для того, щоб споживати, а не для того, щоб продавати; торговельний оборот був лише додатковим процесом економічного життя, а не його посутнім змістом. Через це й держава, хоч і вважала за свій обов’язок патронувати торгівлі й охороняти її, проте дивилася на неї як на річ корисну тим, що з неї можна було тягти гроші, що них вона так потребувала. Таким чином, торгівля, що її ніби так охороняли, в дійсності була обмежена безліччю утисків. Торговець мав везти свій крам лише певною дорогою, складати його лише у певному місці, продавати певною мірою тощо – все це для охорони різних приватних інтересів, а над усім цим панував, все собою покриваючи, один інтерес, що не знав нічого спільного з інтересами торгівлі, - великокняже мито. Митники й митниці, мита й промита обплутували торговельний рух важким ланцюгом перешкод, який мусив перемогти. І, звичайно, тяжче всього на цьому тернистому шляху доводилося чужоземному “гостю” й чужоземному краму.

Київ, ці південні “ворота держави”, в цю добу повернув собі старе своє значення великого торговельного пункту, значення, яке він втратив був на деякий час. Київ опинився тепер на роздоріжжі двох великих торговельних течій, які йшли поза межі країни: з заходу йшов німецький крам, різні вироби мануфактурної промисловості, особливо сукна, що йшли на потребу не тільки вищої, але й нижчої верстви; йшли вони через Львів і Люблін; з півдня на північ через Крим ішли вироби зі сходу. Особливо велике значення для Києва мала торгівля південна.

В деякі пункти Криму з давніх-давен привозився крам з Анатолії, Персії, Аравії, Сірії, Індії, а відтіль посувався на далеку північ, що також з давніх-давен звикла ототожнювати в своїй уяві багатство й розкіш саме з виробами цього далекого півдня. Торгівля ця довгий час була в руках Венеції й Генуї, що мали в Криму свої колонії, поки татари й турки не змусили їх вибратися відтіль геть. Головними пунктами цієї торгівлі були Кафа (Феодосія) і Судож (Судак), особливо Кафа. Великі валки навантажених верблюдів і возів з крамом, шовком, шовковою тканиною, ладаном, шафраном, перцем й різними смачними ласощами сходу йшли з Криму через Перекоп до Тавальського перевозу на Дніпрі, а відтіль правим його берегом на Черкаси чи Канів, де крам перевантажувався на човни й Дніпром ішов до Києва. Царгородський крам, теж великими валками, йшов у Київ через Білгород (Акерман) через степ, переходячи Буг та інші річки бродами й мостами, що, за переказами, були збудовані ще Вітовтом. Тими ж шляхами валки й поверталися до себе на південь, навантажені крамом півночі, що теж ішов у Київ з Москви Сіверщиною чи Дніпром.

Навряд, щоб Київ цієї доби мав у торгівлі тільки транзитне значення. Правдоподібно, він був місцем інтенсивного торговельного обміну. “У Києві, - казав Міхалон Литвин, мені самому доводилося бачити, як шовк продається дешевше, ніж льон у Вільні, а перець дешевше солі”. Коли в цих словах і є перебільшення, то все ж таки від них не можна відбирати значення значення свідоцтва, що на київських ринках було багато, а іноді й занадто багато південного краму, який відтіль уже й розходився по всіх усюдах. Чималу частину його, треба гадати, купувало й місцеве населення міста й області, коли вірити свідоцтву Міхалона, що навіть у найбідніших хатинах київських міщан можна побачити шовкові тканини й південні ласощі, і взагалі свідоцтвам про дозвільне життя української людності цієї доби.

Але була одна річ заграничного довозу, на яку був великий попит, бо й тоді, як і тепер, вона була найнеобхіднішою для щоденного вжитку: це сіль. Брак солі на південноруській території був, звичайно, для населення найдошкульнішим. Робилися спроби розшукати сіль на місці, але з цього нічого не вийшло; бралися навіть до виробу деяких сурогатів її з попелу вільхи і дуба, але й це не пособляло. Таким чином, довіз солі з-поза меж країни був життєвою необхідністю і сіль стає найголовнішою річчю привозної торгівлі. Як і в удільні часи, сіль ішла на Південну Русь двома шляхами: з півдня, з Криму й лиманів, і з заходу. з Галичини, з Покуття. Кримська сіль ішла переважно Дніпром, хоч іноді й сухопуттю, лівим берегом Дніпра. Головний склад її був у Києві, відкіль вона й розходилася по всьому великому князівству; сіль лиманська й коломийська, яка йшла з заходу, складалася в Луцьку й Києві. Торгівля сіллю високо підносила торговельне значення Києва не тільки для південноруського краю, але й далеко поза його межами.

Вивіз в цю добу йшов головним чином на північ. Промисловість Західної Європи швидко розвивалася, і через це туди щораз більше йшла наша сировина; нічого, крім сировини, й не могла дати в той час наша територія. Данціг, Рига, Кенігсберг були тими пунктами, в які йшла наша сировина, а вони вже постачали ринки і мануфактури європейських промислових центрів. Головним предметом вивозу раніше були хутро і віск, тепер на першому місці стоїть посаг і смола, що йшли до Данціга головним чином з Полісся (по Бугу); трохи пізніше, з кінця 16 ст., починається торгівля збіжжям і хлібними продуктами і швидко набирає величезного значення.

Держава, як це тільки що було сказано, вельми піклувалася про зовнішню торгівлю. Вона укладала торговельні угоди з сусідніми державами – Москвою, Кримом, Туреччиною, обіцяючи зі свого боку всяку охорону для гостей чужоземних і жадаючи того ж самого й для своїх торгівців; уряд в своїх угодах навіть прагнув до того, щоб і під час війни, “хоч полки й ходять”, “гостю путь не була загороджена”. Держава відшкодовувала його, коли його пограбовано в дорозі тощо.

Але дивлячись на торгівлю виключно з фіскального погляду, держава однією рукою руйнувала те, що створювала другою. Гості мали ходити певним, так званим “королівським” шляхом чи гостинцем. Коли вони звертали з цього шляху – а це траплялося, - то як контрабандисти втрачали право на охорону з боку держави. Звертаючи з “королівського” шляху, торгівці опинялися в великій небезпеці; тут їх могли й пограбувати, особливо козаки, що часто шарпали гостей за таємною згодою з старостами та каштелянами місцевих замків; держава так боялася цього контрабандного проходу краму, що ставила різні перешкоди осаджуванню дрібних селищ по лісах. Потім старості кожного замку, що траплявся по дорозі, не кажучи вже про воєводу, треба було віддати “поклони й подарунки” чи з доброї волі, чи по певній таксі – подарунки чималі й кількістю, й вартістю речей: південні валки платили їм дорогими тканинами, сировиною шовковою, сап‘яном, килимами; північні – шубами чи хутровими шапками, кульбаками, соболями й іншими. По поклонах і подарунках йшла платня по містах і перевозах, потім мита і промита (митні штрафи) і, нарешті, різні податки й побори, що бралися безпосередньо по обміні: нижче, головне, написне, торгове, помірне. Щоб зрозуміти характер умов зовнішньої торгівлі, треба пам‘ятати, що не тільки сама держава брала мита, але надавала це право й різним приватним власникам; таким чином мита, містове й інше брали різні приватні особи, які одержували на це привілеї, а з ростом значення шляхти брали й без привілеїв.

Мито бралося й на Південній Русі, головним чином в Києві й Луцьку. Митний дохід ішов переважно з воску й солі; відтіль окремі соляні й воскові митні комори. Мита платилися грошима чи з усієї суми краму за певною нормою, що рівнялася здається 3 1/3 % з оцінки, чи від возу в залежності від краму (з риби – десяток риб від возу тощо). Мито великі князі звичайно віддавали в оренду жидам на кілька років за певну щорічну платню, причому на увесь час оренди орендар звільнявся з-під юрисдикції місцевих властей.

Велике значення для торгівлі – і зовнішньої, а ще більше внутрішньої – мав Дніпро. Перетинаючи Південну Русь зі своїми великими й плавними допливами, Десною й Прип‘яттю, він з‘єднував її лісову смугу з степовою, надзвичайно сприяючи обміну; інші дві великі річки – Буг і Дністер в цю добу не грали ролі в торговельному русі; те значення, що почав було набувати Дністер на початку 15 ст. – за Казимира Ягайловича ним сплавляли пшеницю в Царгород і Архіпелаг – під кінець другої половини століття через турків та татар він цілком втрачає. Звичайно, рух Дніпром був багато більшим і інтенсивнішим від торговельного руху сухопутними шляхами, що також перетікали південну Русь по всіх напрямках, маючи за головний вузол Київ.

З півночі Дніпром у Київ гнали, головним чином, ліс, вироби з дерева й предмети лісової промисловості. З Києва на північ ішла риба й сіль: риба була головною, коли не єдиною річчю, що здобував і обмінював Дніпровий Низ, той славетний Низ, якому незабаром доведеться відіграти таку виключну за своїм значенням роль в історії українського народу. Взагалі крам, що наповнював наші внутрішні ринки, був досить одноманітний: це все те ж саме збіжжя й худоба, віск і мед, різні хутра. Торгівлі внутрішній доводилося, загалом беручи, терпіти ті ж самі утиски, яких зазнавала й торгівля зовнішня; треба ще додати, що продавці не мали права продавати свій товар у себе на місці, а неодмінно повинні були вивозити його на ринок. Звичайно, це робилося лише для того, щоб краще забезпечити інтереси фіску. Але, обплутуючи торгівлю частою сіткою різних утисків, уряд, проте, не міг не розуміти, як ця система перешкоджала торгівлі розвиватися, а населенню міст багатіти з цього торговельного розвитку. Вихід з цього протиріччя він шукає у численних торгових пільгах і привілеях, що їх надавали містам. Особливо широко практикував уряд систему привілеїв на півдні, надаючи їх Києву і взагалі південним пограничним містам нашої території, бо їм особливо доводилося страждати “від поганства татар”. Головним змістом таких привілеїв було звільнення від мита: київські міщани були звільнені від усяких мит по всій державі ще наприкінці 15 ст., потім, протягом 16 ст. одержували привілеї, хоч і обмеженіші (тільки на певний час і на певний крам), Канів, Черкаси, Біла Церква, Крилів, Вінниця.

Привілей, полегшуючи одного, утруднює стан другого; така його характерна риса. Наприклад, держава, надаючи київському міщанству в межах міста виключне право на торгівлю “в роздробицю”, тим самим багато шкодила торгівцям з інших міст, відбираючи в них право продавати “на локоть, на фунт чи золотник”. Такі привілеї неодмінно викликали як противагу ярмаркові привілеї, що на ярмарковий строк звільняли торгівлю від цих та інших утисків.

Кінець кінцем, ця система привілеїв довела до того, що торговельна промисловість Литовсько-руської держави була майже спаралізована у своєму розвитку привілеями ненажерливої шляхти. Усі члени шляхетської верстви мали право своєї власної потреби безмитно вивозити й довозити з-за кордону різний крам. Спочатку це було лише приватним привілеєм окремих осіб шляхетської верстви, що добувала від великого князя право на безмитний довіз з метою добути за кордоном добру зброю; з часом це стало загальним привілеєм шляхти. Цей привілей убив народну торгівлю, залишивши лише невеличке поле для торговельної діяльності шляхти, що збувала збіжжя, надбане працею хлопа.

Ті перешкоди, що робив внутрішній торгівлі удільних часів занадто слабкий розвиток монетної системи, в цю добу вже біли до певної міри усунені. Одержавши у спадщину культуру старої Русі, Литовсько-руська держава запозичила у неї гривни чи рублі: срібна, київська чи новгородська, здається, була основною монетною одиницею. Від часів першого злучення Литви з Польщею за Ягайла, можливо, що й у залежності від цієї події – помічаються успіхи монетної справи. Від часів Кейстута з’являється й самостійна литовська монета – гріш, півгроша, три гроші, чотири й шість; часто грошовий рахунок ведеться на копи (копа – 60 грошів). Пізніше, по унії, вже з’являється дрібна монета – динарій (пенязь), велика – червоний золотий. Але, незважаючи на це, все ж таки часом, здається, на великому просторі Литовсько-руської держави давала себе відчути нерозвиненість монетної системи, через що доводилося вживати чужу монету: монета польська ще до Люблінської унії мала іноді обов’язковий курс через недостачу власної монети, як про це прямо свідчать джерела. Крім польської монети – полугрошиків, грошей “краківського різу” – ходили ще й “широкі польські гроші”, і угорські золоті, і німецькі талери. Литовська монета однієї назви з польською була, проте, цінніша від неї кількістю металу, і це було однією з тих численних обставин, що ними годувалася взаємна національна ворожнеча.

Але коли стан монетної справи тепер уже сприяв торгівлі, то друга перешкода – відсутність однорідної міри – здається, дошкуляла так, як і раніше. Кожний великий торговельний пункт додержувався власної міри, пильнуючи лише про те, щоб урегулювати її для свого власного району. Таким чином, не тільки різні місцевості додержувалися зовсім осібних мір, але міри з однаковою назвою мали різну величину, і це вимагало докладнішого означення місця, де вона була прийнята і відкіль ішла.

В одному місці мед міряли на кадіб, лагун, у другому – на відро, у третьому – ручкою, залізняком, цебром; збіжжя міряли діжками, солянками, колодами, третинниками, мірками, на осьмак, корець, чверть тощо. Тому при торгівлі так доводилося визначати міри: кадіб київський, діжка слуцька, аршин берестейський, мірка острозька та інше, а вже кожне місто хоронило в ратуші нормальну одиницю своєї міри. Нема чого пояснювати, як це все мусило перешкоджати розвиткові торговельного обміну.

Зовнішня торгівля – уже не транзитна тільки, як це було в значній мірі, коли не виключно, в першу добу – тепер залишала в державі силу речей, і вони, входячи в щоденний вжиток, поширювали матеріальні потреби суспільства.

Ще на початку цієї доби, з половини 14 до половини 16-го століття, життя чоловіка навіть і з вищих кіл щодо кількості й різноманітності речей було досить убогим. Це засвідчено документами: один пан продав другому свій маєток і одержав за це певну суму грошей і боброву шубу; другий пан – Вовчок при поділі дістав від родичів село, шість кобил, жеребця й два срібні хрести тощо. Під кінець же цієї доби заможний чоловік уже має стільки різних речей, що в документах не згадуються ні окремі хрестики, ні боброві шуби. Західна торгівля призвичаїла людність до німецького сукна; не тільки шляхтич, а й заможний український міщанин чи селянин вже не задовольняється домотканим, а вимагає “лунського (лондонського) сукна”; південна торгівля поширила попит на шовк і шовкову тканину. Хоч які добрі були стояні меди й своє пиво, але, проте, німецьке пиво вже й тоді почало собі уторовувати стежку в щоденний вжиток української людності; про закордонні ж вина нема чого й казати; вина того йшла сила і з заходу, і з півдня, незважаючи на те, що й свого надзвичайно дешевого вина, земського чи горілки було хоч залийся.

Природні багатства краю ще не були вичерпаними, виснаженими, їсти було що, але в ті часи не було такої великої різниці в страві вищої верстви й нижчої, бідних і багатих, що ми спостерігаємо пізніше. Коли пан Никодим Янович, великий посол від литовського великого князя до московського, одержував щодня як “стацію” від населення на харчування в дорозі яловицю, четверо гусей, десятеро курей, крім хліба й інших “дрібних кухонних речей”, цебер меду й діжку пива, то й п’ятнадцять московських в’язнів, що сиділи в Бересті, все ж таки мали на харч на тиждень по 2 барани, по 2 паляниці на чоловіка, по 10 головажнів солі й по діжці пива. Коротко кажучи, м’ясо худоби й диких тварин, птиця свійська й дика, риба була стравою як великого князя, так і простого селянина. Але торгівля ознайомила заможних людей з приправами, що ними й відрізнявся багатий стіл від простого. Приправи ці вживалися у великій кількості: з них перець був настільки розповсюджений, що майже вважався загальним знаряддям обміну. До “простого зілля”, тобто доступного ціною своєю ширшим колам людності, треба ще додати мигдаль, імбир; ціннішими, значить, доступними лишень заможним колам вважалися шапран, мускат і мускатний цвіт, каштанчик. До цієї ж категорії “дорожчого зілля” належали й цілющі зілля – калган і глисник; за ласощі для заможних людей ставали фіги й ізюм. Треба ще згадати про зброю й взагалі воєнний риштунок, речі, що ними з давніх-давен у великій кількості постачала загранична торгівля вищу верству. Звичайно й свої місцеві ремісники почасти задовольняли цю найголовнішу потребу служилої верстви, але найдобріша, найцінніша зброя довозилася торговцями з півдня й з заходу.

Дякуючи торгівлі, члени вищої верстви в цю добу мали вже досить багато різного рухомого майна: розкішну одіж, зброю, прикраси, а саме: шуби дорогі, кереї, сояни з золотими й срібними гудзиками й кошулі (сорочки), вишивані шовками різними й золотом, дорогоцінні ланцюги, каблучки, шпоньки, намиста, нарешті різну зброю, що дорого цінувалася за її штучну роботу й дорогоцінну оправу. Кожний заможний чоловік тих часів прагнув до того, щоб по силі й по змозі придбати собі ці речі. Що ж до хатніх речей в тісному розумінні цього слова, то, здається, вимоги суспільства не були ще дуже високими. Велику увагу звертали на богів і їх дорогі шати – на дорогоцінні оправи для різного роду “святощів”, - ці речі, правдоподібно, грали головну роль у внутрішній оздобі хат. Потім заможні люди мали різний срібний посуд, що купували теж більше для оздоби, ніж для щоденного вжитку, келехи, чарки, рострухани, полумиски, рукомиї. З речей хатньої оздоби й комфорту треба згадати ще як досить розповсюджені на Південній Русі східні килими, що ними заможні люди вкривали столи й ослони простої, доморобної роботи. Надмірна вибагливість щодо умов життя прищеплюється південноруському суспільству лише пізніше, під впливом Польщі, а також і у зв’язку в великими перемінами в економічному житті.

Економічні основи життя були патріархальними; патріархальними ж біли й форми побуту, що на тих економічних основах покоїлися. Солідарність кревних груп, пригнічення цими групами окремої особи, загальна відповідальність і порука усієї громади за кожного свого члена й навпаки – все це, як і раніше, зв’язує людей. Але у той саме час серед вищої верстви жваво йшов процес визволення особи й визначення її прав на тих підставах і в тих межах, що були встановлені й вироблені життям і юридичною думкою Західної Європи. Ягеллони законодавчим шляхом, земськими привілеями й іншими наданнями окремим землям перетворили литовсько-руське боярство в шляхту. Умовне земельне держання стало безумовною земельною власністю, що викликало відбирання грунтів від хліборобської людності; надання вищому класу політичних привілеїв мало своїм наслідком закріпачення класу нижчого. Але, визнаючи в повній мірі всі шкідливі наслідки, що ними відбився цей процес на суспільстві, не можна не визнати за ним і однієї значної позитивної риси: він визволяв особу і обставляв її тими правними гарантіями, що без них нові часи не визнають існування можливим. Тільки тепер вперше законодавчий акт визнавав, що не можна людину засуджувати без суду чи судити заочі, що кару мусить відбути лише винуватець, а не його родичі чи слуги, що кожна людина, котра виконувала свої обов’язки перед державою, є вільною і може, коли хоче, виїхати за межі держави, що має робити з своєю маєтністю що хоче (грамота, подана Казимиром 1447 р.); на всі ці правні зміни дивилися лише як на просте прикладання до життя литовсько-руського суспільства “вільного права християнського”, хоч під це право поки що підходила одна вища верства. Ця нова течія в житті й праві вельми яскраво відбилася на тих законодавчих пам’ятках, що торкаються стану жінки. За нормами цих актів можна добре зрозуміти всю силу цієї нової течії. Жінці вищої верстви надається право виходити заміж, не спитавши на те дозволу великого князя чи його намісника; очевидно, доти в силу воєнно-служилого, умовного землеволодіння влада над жінкою в цьому відношенні перейшла була від кревного союзу до держави чи її представника. Потім жінці надаються певні матеріальні права і тим забезпечується до певної міри її самостійність – явище нове, доти незнане, бо при пануванні архаїчних розумінь і форм побуту про самостійність жінки не може бути й мови.

Але жінка ще не звикла до своєї нової, хоч і обмеженої, волі, що надавав їй тепер закон, і через те іноді зловживала нею. Принаймні нам здається, що саме з цими правними змінами треба зв’язувати ті вказівки на розпусність у колах південноруської шляхти, які дійшли до нас від тих далеких часів. Коли скарги тодішніх песимістів, таких, як князь Курбський, і можна вважати перебільшеними, то судові й інші документи, у всякому разі, передають чисту правду і, трапляється часом, вельми неприємну для південноруської жінки вищої верстви. Родинний союз тих часів, за свідоцтвом вищезгаданих документів, вельми несталий, і штурмувати його починає сама жінка, звичайно її легкодумство, а іноді також і користолюбство чи шанолюбство; таким чином, розлучення стає явищем цілком звичайним серед волинських православних князів і зем’ян, що про їх життя ми маємо більше свідоцтв, і церква, очевидно, не наважується стати в цій справі на перешкоді. Трапляється, що жінка фігурує і як злочинниця, пособляючи собі отрутою чи ворожбицтвом, щоб усунути з своєї дороги ту чи іншу перешкоду. Але ще частіше береться вона досягати своєї мети не таємним злочинством, а простісіньким насильством, засоби для якого давала їй матеріальна незалежність. Зовсім не одиноким явищем були й амазонки, як Ганна Борзобагата-Красенська чи княгиня Софія Ружинська, які, одягнені в панцир, стоять на чолі своїх ватаг, роблять напади на сусідів, здобувають замки, відбиваються від земського війська свого воєводства. Треба зауважити, що, зловживаючи таким чином своєю волею й правами, жінка лише ішла тією стежкою, яку ще раніше проторував чоловік; різнорідна сваволя стає звичайною умовою існування південноруської воєнно-служилої людини під кінець цієї доби. Ми вчинили б несправедливість, коли б усі ці хатні війни, заїзди й інші прояви принципів “своя рука владика” віднесли виключно на рахунок впливів польського права; цього добра багато було в житті литовсько-руської верстви й до Люблінської унії.

У той саме час у нижній верстві литовсько-руського суспільства також відбувався процес, схожий суттєвими своїми рисами з тільки що поданим, але відмінний від нього як мотивами, так і наслідками. Особа також визволялася шляхом повільного, непомітного спочатку, але рішучого розкладу родинного союзу, що відомий нам під іменням дворища. Дворище вироджувалося під впливом втрати грунтів хліборобською людністю й переведенням волочної системи: стара форма побуту вигасала, а з нею вкупі й та суспільна свідомість, що на ній покоїлася.

Але суспільна атмосфера ще настільки була насичена почуттям солідарності, вихованим архаїчним устроєм, що в ньому легко складалися й існували ті вільні спілки, що утворювалися на взірець кревних союзів, позичаючи від цих останніх певні зовнішні риси, хоч і мали свою власну суспільну чи моральну мету. Про копні союзи ми вже згадували вище. Закон не стільки визнавав їх, скільки ставлявся толерантно, але це не перешкоджало їм грати значну роль в народному житті в сфері судовій і поліційній. Але з цього боку для нас ще цікавіше глянути на братства.

Спираючись в своєму походженні на кревні зв’язки, братства в цю добу були вільними спілками, широко розповсюдженими по всій території Литовсько-руської держави, а значить і на Південній Русі. Особливо вони вибуяли по містах, де скупчена була сила людності, не зв’язаної кревним зв’язком; ця людність мала різнорідні потреби, що держава їх не задовольняла і це утворювало надзвичайно сприятливий грунт для розвитку братств. Сприятливою умовою було й магдебурзьке право, що теж знало братства і формально їх признавало під іменням цехів чи гільдій. Але й ремісничі братства чи цехи, й купецькі чи гільдії не були явищем запозиченим укупі з німецьким правом з Німеччини – це ми можемо сказати напевно, маючи на те безсумнівні історичні докази. Сліди існування братських спілок, хоч, може, й не настільки розвинених, як спілки міські, ми знаходимо й поза містами: “меди” й “пива”, тобто медові й пивні братчини, чи братські бенкети, “свічки” й “кануни”, що так часто зустрічаються в пам’ятках, - все це певні вказівки на те, що братства існували й поза мурами міст. Мета цих спілок, загалом беручи, релігійно-моральна, і церкви з патронами, котрим вони були присвячені, звичайно були центрами цих братств; але окремі групи братств, маючи особливі умови й доходячи своєї спеціальної мети, могли далеко виходити поза початкові вузькі традиційні рамки. Такими були братства цехові, що поруч з релігійно-моральними ставили собі й певні соціально-економічні цілі. Так само далеко вийшли поза визначені спочатку межі й “церковні братства”, що відіграли таку значну роль в нашій історії як знаряддя не тільки релігійної, але й політичної боротьби. Звичайно, й величне запорозьке військове братство, що вже закладалося в цей час десь там, на далекому Дніпровому Низу, мало собі за психологічний грунт ту саму стихію розумінь і почувань, що викликала до життя й інші роди братських спілок.

Коли звільнення особи дає спочатку негативні наслідки – зростання сваволі, то воно ж укупі з тим завжди має і позитивні наслідки: зростання самосвідомості, критичної думки, а в зв’язку з цим розвиток освітньої діяльності. Кінець цієї доби, без сумніву, характеризується тим, що суспільство багато енергії вкладало в справу освіти, але кульмінаційний пункт цього руху припадає на іншу добу. Тут подамо лише кілька конче потрібних вказівок.

Історична наука мало знає, з чого саме складалися просвітні ресурси доби удільної, й ще менше знає про те, що саме від тієї доби дістала в спадщину доба литовсько-руська. Але ті літературні пам’ятки, що дійшли до нас, безсумнівно й яскраво свідчать, як відносно далеко пішло вперед суспільство литовсько-руської доби. Візьмемо, наприклад, “Руську Правду” й “Литовський Статут” – перше й друге, як своєрідні пам’ятки своїх часів. Порівнявши їх, ми вбачаємо, з якими різними стадіями правної свідомості ми маємо справу. “Руська Правда” лише іноді залишає сферу конкретних фактів, подаючи юридичний синтез, з великими труднощами дає лад своїй елементарній класифікації й навіть не прагне того, щоб охопити всю область правних явищ, що потребують законодавчого визначення. “Литовський Статут” є справжнім законодавчим кодексом, який свідчить про такий юридичний розвиток своїх складачів, котрий навряд щоб можна було надбати без найближчого ознайомлення з римським правом. Досить сказати, що “Литовський Статут” був у нас, в Україні, дієвим правом майже до наших часів (до 1839 р.).

“Литовський Статут” з’явився на світ, писаний тодішньою літературною південноруською мовою, що нею писані були й всі інші літературні пам’ятки цієї доби. На цю літературну мову дуже вплинула слов’янська мова церковних книг, але, з другого боку, і сама церковно-слов’янська мова в цю добу підпала під впливи народних наріч: принаймні, біблія Скорини, що писана була десь на початку 16 ст., має яскраві сліди цих впливів, і впливів різнородного характеру. Справжнє ж народне південноруське наріччя значно відбилося на так званому Пересопницькому Євангелії й Львівській Біблії. Перша друкарня заведена була на території Литовсько-руської держави в столиці року 1525. Коли в половині століття Сигізмунд-Август задумав дати нову редакцію статуту, то шляхта просила, щоб вона “була справлена не писаним письмом, але вибиваним”. Очевидно, суспільство розуміло значення “вибиваного письма”, але всі величезні наслідки його вживання й поширення виявилися лише пізніше.

У людності тієї доби всі духовні потреби й ідеальні змагання стояли у найтіснішому зв’язку з її релігійними розуміннями й почуваннями. Через це писемність і школа, книга й друкарня – все це, як і інші прояви енергії людського духу в його змаганнях до доброго й істини, купчилося навколо церкви, лише коли-не-коли й злегка намагаючись від неї відокремитися. І тому цілком зрозумілий той інтерес, який при студіюванні цієї доби має стан церкви, здебільшого що цей стан має деякі цікаві особливості.

Католицизм став від часів Ягайла релігією литовських великих князів і литовського народу, значить, релігією керуючих елементів Литовсько-руської держави. Але православ’я, як і раніше, було релігією руського населення, тобто тієї складової частини держави, що переважала першу й територіально і статистично. Масова перевага православ’я була настільки велика, що католицизм поки що майже й не брався до пропаганди серед широких кіл руської людності. Правда, Ягайло як неофіт, що наосліп робив те все, що від нього вимагала нова віра й нові вчителі, видав був так званий Городельський привілей, в якому католикам надавалися виключні права. Але цей законодавчий акт, стоячи в протиріччі з життям, залишався мертвою літерою. Православні, як і раніше, на практиці мали ті ж права, що й католики, й великі князі Ягеллони, починаючи від Казиміра, сина й спадкоємця Ягайла, не раз мали нагоду підтверджувати це в різних законодавчих пам’ятках. В той же час всі спроби через церковну унію обійти православ’я манівцем та мирною стежкою кінчалися рішучою поразкою. Правда, Флорентійська унія викликала деяке зрушення серед православного суспільства; деякі особи з вищого литовсько-руського духовенства, як, наприклад, перший митрополит самостійної західноруської митрополії Григорій Болгарин, його наступники Михайло Болгаринович та Йосип Болгаринович, виявили нахил порозумітися з римською церквою. Але поодинокі зусилля й спроби без сліду розбивалися об непохитність та завзятість православної людності, не виключаючи й її вищої верстви. На початку 16 ст. всі ці спроби й зусилля уриваються: католицизм ніби зовсім тратить надію зробити які-небудь надбання на литовсько-руській території; православна церква спокійно існувала; ніхто її ззовні не чіпав.

Але саме у цей тихий час, вільний від релігійних заворушень, відбувалася та внутрішня й глибока перебудова литовсько-руського суспільства, яка кінець кінцем цілком відірвала вищу верству від нижчої й, протиставивши вороже їх інтереси, підготувала у вищій верстві не тільки родючий грунт для насіння унії, але й католицизму. Але все це було в майбутньому.

Поки що православ’я було, як вже сказано, переважною релігією Литовсько-руської держави, переважною кількістю своїх адептів, але, проте, не пануючою по своєму значенню в державі. Держава давала своїм православним підданим ту правну охорону, на яку могла спромогтися; іноді ласка представників державної влади до заблудливих дітей всесвітньої церкви, а саме такими на їх погляд були православні, доходила до того, що якому-небудь монастиреві чи церкві робилася допомога з доходів великокняжого господарства. Але й тільки. Все ж таки справді діяльну допомогу держава робила католицизмові: до православ’я вона ставилася тільки толерантно, лише іноді беручи його під свою охорону. Вся справа православної церкви, пильнування про її урядження й розвиток – все це цілком спадало на плечі православного суспільства. До цього прилучилося ще ось що. Турки впали в Європу, на руїнах Візантії склалася турецька держава; це викликало дезорганізацію царгородського патріархату, в склад якого входила руська церква, що цим і виломлена була з вищої церковної організації. І в той час сама руська церква, повторюючи політичний поділ на дві руські народності, розпалася на дві самостійні митрополії – московську й литовсько-руську. Довгі зусилля литовських великих князів визволити своїх руських підданих з-під духовної влади московського митрополита, що хоч і йменувався київським, проте завжди перебував в Москві, нарешті, дали бажаний наслідок: від року 1458 литовська православна Русь уже мала окремого митрополита. Не маючи допомоги, коли не матеріальної, то хоч би моральної, а ні від патріархату, а ні від покревної східноруської церкви, не маючи опертя в представниках своєї власної держави, литовсько-руська церква, як тільки що сказано було, мусила існувати виключно, дякуючи піклуванню православного суспільства.

Церкви й монастирі будувалися й оздоблювалися руками окремих офірників; такі ж окремі особи роздобували духовним інституціям конче потрібні матеріальні засоби, нарешті, навіть поповнювання ієрархічних кадрів відповідними особами було справою православного суспільства; воно брало участь і в церковному суді. Православні самі обирали собі не тільки попів, але навіть і єпископів і митрополита; це їхнє право було обмежене лише “правом подавання”; патронатом, але про це скажемо нижче.

Такий стан справ, викликаючи самодіяльність суспільства, мусив розвивати в ньому відданість інтересам своєї церкви. І справді, коли й трапляються вказівки на те, що в багатьох руських людей трапляється байдужість до обрядового типу релігії (“жони поймучи не вінчаються, дітей хрестити не хочуть і на сповідь не ходять”), то завзята відданість руських православ’ю, особливо там, де воно протиставляло себе латинству, вельми добре посвідчена, щоб було чого брати її під сумнів. Релігійне почуття охоплювало все життя. Піклування про душу не тільки власну, але й про душу всіх родичів – сущих, мертвих і навіть ненароджених – було одним з найважливіших піклувань людини тих часів. Наївна віра зв’язувала це піклування з кількістю й якістю поминальних служб, церковних молитов і свічок. З цього погляду цілком зрозумілі ті великі матеріальні трати, на які йшла навіть і не дуже заможна людина тих часів, щоб бути у великій ласці в церкві й з того скористуватися для спасіння своєї душі.

Обов’язкова церковна десятина не прищепилася в нас навіть і в удільну добу, коли церковні справи звертали на себе велику увагу державної влади й церква мала конкретну постійну допомогу від влади; до литовсько-руської доби дійшли лише деякі спогади про десятину, що в зв’язку з ними дехто з офірників своєї офіри на користь тієї чи іншої духовної інституції підганяв під десяту частину свого майна чи доходів. Таким чином, православна церква, передусім, не мала того постійного джерела доходів, яким користувалася церква католицька. Через те записи і вклади приватних осіб були майже єдиним джерелом, що з нього православна церква черпала матеріальні засоби, конче потрібні для її численних інституцій. Але деякі характерні риси цього джерела викликали певні важливі наслідки для всієї релігійної справи на нашій території.

Коли нижча хліборобська верства віддавала на користь церкві від своєї заяви чи відривала від конче потрібного, то тільки верства вища могла постачати церкві матеріальні засоби, бо тільки вона їх і мала. Відомо, з чого саме складалися ті матеріальні фонди, що мала вища верства: це данини й інші податки, які бралися у населення, а також земельні держання, що поволі тратили свій умовний характер, перетворюючися в безумовну земельну власність. Тільки ці фонди їх власники й могли повертати на користь церкви та її інституцій. Тому що на Південній Русі, на більшій частині її території, сиділи данники, то й особи вищої верстви, одержуючи свої доходи переважно медовою даниною, її ж віддавали на церкву; може, й ще були які-небудь другорядні причини, що з них медова данина вважалася в цій справі найзручнішою чи найпристойнішою. За медовими данинами йшла данина різним збіжжям, хмелем, грошима. Притому можливі були різні комбінації. Власник міг віддати на церкву всю данину певної землі чи певних “людей”, чи міг віддати частину цієї данини, залишаючи собі другу, чи міг віддати частину одній духовній інституції, церкві якій чи що, а частину – другій, наприклад, кафедрі єпископській. тощо. Коли власник мав під своєю рукою тяглих людей, то він міг передати церкві їхню працю, наприклад, зобов’язати їх крити церкву, цвинтар городити, ходити “пригоном” на єпископський двір, возити в монастир данину йому тощо.

Поруч з такими вкладами на церкву, поруч “служб, даней і поплат” данників і тяглих людей, власники записують на церкву – і чим далі, тим частіше – різні грунти. Вельми часто на монастирі та церкви записуються озера, звичайно, в зв’язку з численними постами православної церкви, іноді це знов-таки лише право на те, щоб волочити певний час рибу з того чи іншого озера; але часто озера й різні промисли (наприклад, ріка з бобровими гонами й інше) відходять у повне розпорядження церкви чи монастиря. В міру того, як державці перетворюються в земельних власників, частішають записи на церкву цілих маєтностей чи окремих дворищ, сел чи цілих волостей і навіть міст. Але не можна дати більше, ніж маєш сам: поки державці-офірники не стали справжніми власниками своїх земель, доти й офіра їхня мала той саме умовний характер. На кожну таку офіру потрібний був дозвіл великого князя; дозвіл цей давався охоче, бо великий князь дивився на це, як на задоволення природного права кожної людини турбуватися про спасіння своєї душі, але зате зовсім неохоче звільнялася маєтність, що переходила до церкви, від тих служебних обов’язків, воєнних і тяглих, які на ній лежали. В усякому разі, великий князь як верховний розпорядник усіх служб, а значить і усіх маєтностей залишався щодо маєтностей православної церкви “подавцею добр і хлібів духовних”. Це й було підвалиною того “права надавання”, якому багато хто з дослідників приписує такий шкідливий вплив на всю подальшу долю православ’я в Литовській Русі.

Справді, литовські господарі не тільки не були гнобителями церкви православної в своїй державі, але, навпаки, ставилися до неї прихильно й ласкаво. Але вони були серйозно заінтересовані в тому, щоб розпорядження “духовними хлібами” не випорснуло з їхніх рук. А вкупі з тим їхні інтереси як великих князів не мали нічого спільного з інтересами православної церкви. Для них ці “духовні добра” були лише ресурсом, який можна було використати в загальних інтересах служби. Якби великі князі були православними, вони роздавали б церковні маєтності особам, гідним на їх погляд стати духовними пастирями. Тепер вони роздавали ці маєтності на земську службу й за службу. Добре ще, що господарі звичайно були настільки тактовними, що віддавали їх православним, але траплялося, хоч і не часто, що церковні маєтності опинялися в руках католика.

Коли великий князь віддавав якому-небудь пану чи шляхтичу церкву чи монастир, той ставав патроном наданої йому церковної інституції. Розпоряджаючись на свою руку маєтністю церкви чи монастиря, патрон мусив охороняти надану йому інституцію, постачати їй все потрібне, мусив піклуватися про те, щоб церква мала попа, монастир – ігумена чи архімандрита. Притому він міг стверджувати вибір парафії чи ченців чи призначати з власної волі ту чи іншу особу, чи навіть щодо попа просто наймати його – все залежало від обставин кожного окремого випадку й особливих умов, продиктованих звичаями, традицією. Іноді великий князь надавав монастир православному шляхтичу з тим, щоб він, ставши ченцем, сам був і ігуменом. Жіночі монастирі надавалися жінкам-зем’янкам, звичайно, у нагороду за послуги їх батьків чи чоловіків. Був ще один спосіб прийняти патронат над церквою чи монастирем – це ктиторство: хто сам збудовував церкву чи закладав монастир, той, природно, був його патроном.

Особливе значення для православної церкви мало “подавання” тих хлібів духовних, що зв’язані були з єпископськими кафедрами. Єпископська кафедра не могла мати патрона: єпископ через свій високий стан в церковній ієрархії сам неодмінно мусив бути патроном своєї кафедри. Таким чином, великі князі мусили були давати духовні хліби цього роду лише таким православним шляхтичам, що давали обов’язок прийняти чернецький чин, щоб одержати посвячення на єпископа.

Неважко уявити собі всі наслідки такого стану справ. Пам’ятки тих часів мають силу фактів, гидких та ганебних на сучасний погляд. Єпископи “з жінками своїми, залишивши усякий сором, живуть і дітей плодять і церквами святими володіють і радять; з хрестів великих малі чинять і собі пояси й ложки й сосуди злочестиві для своєї похоті справують, з риз – сояки, з єпетрахилей – брами”. Траплялося, що й ігумени жили в монастирях з сім’ями; єпископи вели між собою війни, озброєною рукою здобували собі кафедри тощо. Всі ці факти певні, добре посвідчені. Та й нема в цьому нічого дивного. Адже шляхтич, одержавши на держання духовні хліби, через це саме не міг стати гідним пастирем церкви: це було б чудом. Вищенаведені факти, хоч і траплялися інколи, все ж таки не мали характеру системи, а були винятком, зловживанням. Зате цілком загальним правилом було те, що вищі православні ієрархії, загалом беручи, не мали тих якостей, що вимагають від пастиря його обов’язки.

І тому цілком природно, що коли незабаром для православної церкви настали скрутні часи, то ці духовні пастирі перші зрадили справі православ’я й хотіли підбити на те й свою парафію. Але вона була багато твердіша від своїх керівників у як була вихована у самодіяльності, то зуміла сама зорганізуватися і повести боротьбу за справу своєї душі й свого сумління.

Південна Русь у церковно-адміністративному відношенні заховала в головних рисах старий поділ удільних часів, зв’язаний з поділом обласним. У межах Литовсько-руської держави, на південноруській території, коли єпархія Чернігівська відійшла до Москви, залишилася лише єпархія Турово-Пінська й дві волинські – Володимиро-Берестейська й Луцько-Острозька. Територія Київського воєводства увійшла до складу єпархії митрополичої, хоч литовсько-руський митрополит і не перебував уже тоді в Києві, а тримався ближче до центру держави, перебуваючи в Новогрудському й у Вільні. Сюди ж, у склад єпархії митрополичої, входило й Поділля (Побужжя). Крім згаданих на південноруській території були ще три православні єпархії, що були під Польщею: це були єпархії Холмська, колишня Угорська, Перемишльська й Галицька – остання від 1529 р. поділялася на дві єпархії: Львівську й Кам’янець-Подільську. Галицька земля мала інколи, заходами польських королів, навіть осібного православного митрополита.

Київ, як і раніше, був тим релігійним центром, до якого линули благочестиві душі усього населення Південної Русі. Між святощами Києва, звичайно, перше місце, як і в старі часи, належало Києво-Печерському монастиреві. Гарячі симпатії були до нього народних мас. Вони відбудовували його з попелу й руїни після страшенного спустошення Києва Менглі-Гіреєм. Своїм багатством, що складалося головним чином з різних маєтностей, Києво-Печерський монастир мав одне з перших місць серед церковних інституцій Литовсько-руської держави. Але це саме багатство й робило його тим маслаком, за який гризлися окремі особи, намагаючись здобути собі над ним право патронату. Лише в середині 16 ст. великий князь Сигізмунд-Август, зглянувшись на прохання землі Київської в особі її православних панів та зем’ян, дав юридичні права монастирській громаді, щоб до їх розпорядження перейшли всі монастирські маєтності.

“Історія України в прозових творах та документах. На переломі. Друга половина 15-перша половина 16 ст.”, Київ, Видавництво “Україна”, 1994.